Юнак. - Ч. 11 (216). - Листопад 1981. - С. 11-12.

СПОМИН З МОГО ПЛАСТУВАННЯ

Кінь Араб з учасниками на Соколі 1926 р.Б.

На схилі гори Сокіл, - гори, що її пода­рував пластунам Митрополит Андрей Шептицький, 1926 р. відбувався тут перший пласто­вий табір.

Гурток пластунів-юнаків із стрийського куреня ім. кн. Ярослава Осмомисла вже пої­хав поїздом у ті цікаві таємничі гори на міс­це призначення. Тодішній курінний нашого куреня пл. розв. Ярослав Рак-Мортик мав до­ручення від організаторів пл. табору заздале­гідь купити в Стрию коня, візок та трохи по­трібних харчів, і з тим добром прибути до та­бору на Соколі у визначеному часі. На все те дістав певну суму грошей. При допомозі бать­ка одного з наших пластунів - п. Улицького, все полагоджено як слід і своєчасно. На тор­говиці закуплено все найкраще, що тоді за 80 золотих можна було набути.

На таку велику, непевну туру конем і дво­колісним візком Мортик вибрав собі до товариства мене. Я тим радів, бо не мусів платити переїзду залізницею, а також тому, що така подоріж невідомими дорогами (я ж ще ніко­ли не бував далі, ніж 85 км) здавалась мені якоюсь цікавою, таємничою романтикою.

Умовленого дня вранці Мортик і я у плас­тових одностроях ще й з ширококрисими капелюхами та з усяким добром розіпханими наплечниками зустрілися біля стайні п. Улиць­кого на Ланах. Випровадили зі стайні темно-каштанової шерсти шкапу-коняку. Я побачив її вперше. Голову вона похилила додолу, гей-би чомусь журилася, долішня губа не трима­лася горішньої, а звисала безвладно, мов кля­па, відслонюючи пожовклі зуби. Чомусь дуже вирізнялися ребра коняки з-під шкіри. Та не зважаючи на те все, ми раділи конем і назва­ли його Арабом. Надягай на нього лихеньку шлею з мотузків. З такого ж матеріялу мав він і уздечку.

От такого вистроєного Араба впрягли ми до двоколісного візка. Візок - це була збита з дощок, не дуже глибока прямокутна скри­ня, яка у половині своєї довжини була відпо­відно прикріплена на осі. Зверху на скрині бу­ло одне вигідне сидження, якраз на дві особи, ще й з опертям на плечі. У візку-скрині ми вже застали три чи два мішки гречаних круп і там же примістили наші наплечники. попро­щавшись з п. Улицьким, ми хвацько, по-юнацьки вистрибнули на сидження візка. Мортик сів зправа, а я зліва. Мортик шарпнув віжка­ми, і цвяхаючи саморобним батіжком, збудив зо сну коняку. Вона із здивуванням підійняла трохи вище голову і ми з великим вдоволен­ням вирушили в далеку, невідому, привабли­ву путь.

Раннє сонце золотом заливало ще мало за­люднені вулиці Стрия, якими ми проїжджали гейби давні лицарі, що поспішали до змагу ко­лісницями на арені. Коли ми вже проїхали ві­доме "корзо" і біля Маркефки повернули влі­во, Мортик передав у мої руки мотузкові віж­ки і батіжок, щоб показати свою добродуш­ність і дати змогу й мені порадуватися ролею рівноправного погонича.

Ми хотіли ввесь час їхати "риссю" по ву­лицях нашого міста. Але Араб ніяк не хотів нас слухати. Вже за Стрийським мостом тіль­ки інколи підбігав. За Моршином вже йшов вільною ходою та висилюючись тягнув свій вантаж, вигинаючись в дугу. На це ми вже не могли довше дивитися. Позлазили з візка і йшли побіч нього. А коли дійшли так в трій­ку до передболехівських гір, то добре мусіли напружувати свої юнацькі м'язи, щоб випхати нагору і візок, і коня. А таких прикрих горбів там два. Вправді згори було трохи легше, бо коняка й згори не хотіла бігти, а з натягненою шиєю в нашийнику запиралася чотирьома но­гами й гамувала візок. А за Долиною, то вже і по рівній дорозі відмовлялася від своїх обо­в'язків, і ми обидва мусіли безперестанку по-пихати візок.

Ввечері першого дня їзди ми ледве діпхалися до села Дуби за Брошнівом, де переночу­вали у знайомих. Другого дня вранці свіжі й відпочилі ми вирушили в дальшу мандрівку. Тим разом Араб не зробив нам сорому. Коли ми залишили подвір'я гостинних господарів, гарненька панночка махала нам рукою на про­щання, конячка справно тягнула візок. Ми все ж таки не мали відваги вилазити на візок, тільки з вдоволенням ішли побіч нього. Хоч дальша дорога по розлогій межигірській рів­нині була не найгірша, Араб, немов собі на­гадав, що ми можемо йому помагати і нагло застрайкував і не хотів тягнути візок. Не бу­ло ради - Мортик випряг коня з візка, а я попрощав його батогом і так ми нагнали його від себе. Кінь відразу радісно відстрибнув убік та почав пастися на молоденькому вівсі. Тоді Мортик вдягнув на себе шлею і почав сам тяг­нути візок, а я попихав ззаду. І так їхали ми, навіть не вживаючи батога, виконуючи на пе­реміну ролю коняки. А вона не хотіла сама оставатися на безлюдді, може боялася вовків, бо швидко прибігла до нас і йшла за возом, як собака. Час від часу залишалася на корот­кий час, щоб попастися, і знову доганяла нас.

Для нас з Мортком це був важкий день. Одначе перед вечором ми таки дотягнули ві­зок до мети. У підніжжі гори Сокіл, при під­ході на таборову полонину, ми пристанули на хвилину, бо хотіли спіймати нашого Араба, за­прягти до візка й гідно, з перемогою виїхати трохи стрімкою дорогою на таборовий майдан. Та хитра коняка, передчуваючи своє лихо, в останній хвилині забрела десь в кущі, так що - чи знайти її, чи спіймати - було важко. Але, по деякому часі мусіла вже покірно сто­яти у повному запрязі при візку.

Ми знали добре, що самі в двійку не змо­жемо видістатися нагору з конем, тому я остався при візку, а Мортик пішов до табору шукати помочі в стрийських юнаків.

За декілька хвилин збігли радісно стрияни, ще й підхопили по дорозі інших друзів нам до помочі. Серед крику, гамору, жартів та смі­ху - ми з Арабом навіть не опам'яталися, як видісталися нагору і задержалися перед пер­шим курінем, де містилася Команда 1-го табо­ру на Соколі. У гурті таборовиків з'явився ко­мендант табору проф. Іван Чмола. Перед ним виструнчився Мортик і зголосив наше прибут­тя та доставу коня і каші з візком. Вину за одноденне спізнення скинув на коняку, згірдливо вказуючи на неї пальцем. А вона стояла запряжена у візку з винувато похиленою голо­вою.

І так, у серці наших Карпат, де від прадавна безжурним клекотом гомонять потоки, де у блакиті висот тихцем плавають широко­крилі орли, де ранком, виринаючи із-за гори, сонце вітає радістю життя, вашу душу, і захлистуєтеся, п'янієте здоровим чистим повіт­рям, де пурпур західного небосхилу наводить дивний жаль за пройденим днем, смуток і мрійливу тугу. От там я почав своє перше та­борування, у першому пластовому таборі на Соколі, влітку 1926 р.

 

Матеріал надав Юрій Юзич

 


Добре тому в дорозі, хто сидить на возі

(народна)

Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею

(народна)

Не можна одночасно на двох конях сидіти

(народна)