Бій під Вапняркою. А. Серебряков. Полотно, олія.Військова проблематика періоду визвольної боротьби 1917 - 1920 рр. в Україні багата прикладами героїчної бойової діяльності Українського війська у боротьбі за державну незалежність. У бойових діях того часу продовжувала відігравати важливу, а часом і вирішальну роль в бою кіннота. Тодішня Армія УНР в своєму складі також мала кінноту, але про неї відомо небагато, тому доцільно висвітлити приклади її організації та бойової діяльності.

Спеціальних досліджень, які б були присвячені організації та діяльності Української кінноти у 1918- 1920 рр. поки що мало. В більшості випадків цей рід військ дослідники розглядають в контексті інших важливих проблем. Проте з наявних джерел, в першу чергу архівних, можна дістати певну частку відомостей про організацію та діяльність українських кінних частин [1, 2]. Іншим важливим джерелом є мемуарна література, з якої дізнаємося про діяльність окремих військових частин, їх командирів, оцінка вищим командуванням діяльності української кінноти [3, 6, 7, 9, 10,13-15]. Сучасних наукових праць, присвячених висвітленню даного питання підготовлено поки що мало. Виняток може становити робота сучасного російського дослідника Ю. Ненахова, що підготував дослідження про діяльність кінноти на початку XX століття [8]. Матеріалів про кінноту Армії УНР тут майже немає, проте дана праця містить багато важливих відомостей про діяльність кінноти під час громадянської війни в Росії. Таким чином, можна стверджувати, що для висвітлення даного питання існує певна джерельна база, яка значною мірою дозволяє розкрити його. На неї спирається автор в опрацюванні свого дослідження.

Виходячи з вищевикладеного, дана стаття має на меті дослідити основні особливості організації та бойової діяльності Української кінноти в період Директорії УНР.

В Армії УНР кіннота визнавалася важливим на той час родом зброї. Проте питома вага її у військах УНР не була великою порівняно з піхотою та артилерією. Відразу слід зазначити, що українська кіннота була нечисленною. Аналізуючи стан Армії УНР та її кількісний склад на початку січня 1919 р. О. Удовиченко констатує: «Особливо відчувався брак кінноти, окремі полки якої нечисленного складу існували тільки при піхотних дивізіях. Загальна кількість кінноти доходила до 1500 шабель...» [14, с. 51].

Ці відомості відрізняються від тих, які наводить у своїй праці В. Прохода, у нього вони значно більші. Зокрема він вказує цифру 6960 шабель [10, с. 93-94]. Як бачимо наведені мемуаристами відомості надто різняться. Можна припустити, що значна частка кінноти, а саме, та яку не врахував у своїй праці О. Удовиченко, перебувала у складі нерегулярних повстанських підрозділів.

Вищим кінним з'єднанням в Армії УНР мала стати кінна дивізія. Вона складалася з 4-ох кінних полків, а кінний полк - з 4-ох сотень. Крім того до складу полку входили 1 кінно-кулеметна сотня, 1 чота розвідки, чоти технічна і зв'язкова, а також санітарна, сурмачів, полкова обозна валка. Кінні сотні включали по 4 чоти, чоти - по 4 рої, кінно-кулеметна сотня - 4 чоти по 4 кулемети [15, с.43].

На відміну від кінноти більшості європейських армії кіннота Армії УНР не поділялася на відповідні роди військ, а саме спеціального поділу на гусарів, драгунів та уланів в Українській армії не існувало.

Українська кіннота була озброєна карабінами і шаблями в основному російського, іноді австрійського зразків. Старшинський і підстаршинський склад мав на озброєнні шаблі і пістолети. Окремі кінні частини були озброєні списами довжиною 311 см. На озброєнні кінноти перебували ручні кулемети Кольта або Люїса. Кулеметні сотні були озброєні кулеметами Максима, що перевозилися на тачанках [16, с. 44].

Командування Армії УНР усвідомлювало важливість такого роду зброї як кіннота і постійно намагалося створити в Українській армії повноцінні кінні з'єднання. М. Капустянський визначає: «При кожній групі формувалося бригаду кінноти, але ця справа йшла з малим успіхом». Лише в групі Січових Стрільців була власна кіннота - кінний дивізіон Бориса кількістю до 250 шабель та створювалася кінна бригада у Запорозькій групі з початковою кількістю 200 шабель [7, с. 50-51]. В серпні 1919 р. її кількість зросла до 760 шабель [2, арк. 1-6].

Великих кінних з'єднань на практиці не було, вся кіннота була розподілена полками або дивізіонами по дивізіях. В окремих з них, як наприклад у 3-ій дивізії її певний час зовсім не було [13, с. 14].

Слід зауважити, що значна кількість кінних частин Російської армії формувалася і комплектувалася в Україні. Л. Шанковський вказує: «В Україні розташовані були запасні кінні полки російської кінноти та головні ремонтні депо. Історично й фактично полки російської кінноти були властиво українськими полками, поскільки вони були зв'язані з традиціями козацьких полків Гетьманщини...» [16, с. 40]. На базі таких багатих традицій можна було створити гарну кінноту.

Значення кінноти в тогочасній війні, незважаючи на посилене впровадження нової техніки і озброєння, залишалося величезним. Вона продовжувала відігравати поважну роль на полі бою. Особливо це видно на прикладі громадянської війни, її яскраво вираженого маневрового характеру, яка охопила майже всю територію колишньої Російської імперії. Сучасний російський дослідник історії кінноти Ю. Ненахов пише, що громадянська війна в Росії, що носила яскраво виражений маневровий характер (часто за відсутності суцільної лінії фронту), покликала до життя справжній розквіт кінноти у воюючих сторін. Головним мобільним родом військ була кіннота, тому вона і стала головним фактором перемоги на війні. Вказаний автор наголошує, також, що нестача озброєння у військах - другий важливий фактор громадянських війн, і він, звичайно, також допоміг кінноті, яка надто страждала від великої щільності вогню в першій світовій війні. Третя особливість: значна кількість погано навчених, поспішно сформованих частин, що не відзначалися дисципліною і піддавалися паніці в разі невдалих дій, при відступі, несподіваному контрманеврі противника. У таких недосвідчених піхотинців атака кінної маси, що неслася вперед, незмінно викликала жах. [8, с. 353-354]. Це добре і своєчасно зрозуміли більшовики, створивши великі кінні з'єднання, зокрема кінну армію Будьонного, яка відіграла важливу роль під час громадянської війни, а крім неї мали значну кількість кінних дивізій. Потужну, численну і добре підготовлену кінноту з прекрасним особовим складом мали і білогвардійці. Українське військове керівництво усвідомлювало виняткове значення кінноти у тодішній війні, проте створити потужний рід військ не змогло, що значною мірою впливало на успіх у збройній боротьбі, особливо проти білої армії. Про це пише також, і М. Безручко: «Кінноти, за малим винятком, навіть для розвідки ... не вистачає. Найширші плани про створення кінних бригад - по одній на дивізію - не могли бути виконані за браком: по-перше, відповідних кінних начальників, по-друге, з браку коней і кінського знаряддя.... Уся війна проти Московщини носила характер надзвичайно рухливий. Бої були скороминулі й завжди вирішальні. Після бою або ворог відходив, або українські війська відходили. Кіннота набула надзвичайного значення. Найменший відділ кінноти завжди вирішував бій. Це признавало командування армії УНР, але,..., перешкодою до сформування великих кінних одиниць завжди був брак коней і кавалерійського знаряддя» [3, с. 285-286].

Бойове застосування кінноти регламентувалося «Статутом польової служби»: «Кіннота з кінною арматою, кулеметами та іншими доданими до неї частинами допомагає наступові енергійними чинами на флянги і в тил супротивника, надто, коли піхота веде рішучу атаку, діючи кінним чи пішим строєм. Коли ворога повалено, кіннота невідступно переслідує його. В разі невдачі, кіннота чинить рішучо, з метою зупинити чи хоч би затримати супротивника, щоб дати піхоті час упорядкуватися. ... В усіх випадках, коли помітить розстрій у піших чи арматних частинах супротивника, викликаний нашими успішними чинами, вона атакує їх, розвиваючи досягнений успіх, або чинить проти контратак супротивника» [11, с. 141].

За типовою організацією кінні полки Армії УНР мало чим відрізнялися від російських кінних полків. Вони нараховували за штатом приблизно 30 старшин, до 5 військових чиновників, дещо більше 600 козаків [4, с. 46].

Влітку 1919 р. під час походу на Київ українська кіннота нараховувала 1751 бійців [2, арк. 1 -6]. Така чисельність кінних частин була надто низькою, щоб успішно виконувати завдання, що стояли перед військами.

З метою покращення організації української кінноти пропонувалося прискорити створення кінних бригад, вказувалося, що брак кінноти негативно відбивається на війська в цілому. Зазначалося, що необхідно «провести організацію кінноти, цеб то, ..., 4 окремих кінних бригади в складі 2-ох кінних полків... Це остання організація, при котрій тільки і можливо існування ... кінноти як такої...» [1, арк. 51 зв.] Тобто оптимальною вважалася організація кінноти в складі бригад двополкового складу.

Значна увага приділялася і кадровому питанню. На думку військових керівників на командні посади в кінноті повинні були призначатися старшини, що мали відповідну освіту та бойовий досвід 1 -ої світової війни. Наголошувалося, також, і на постачанні для частин кінноти відповідного озброєння [1, арк. 51 зв.].

Як зазначає О. Удовиченко «Формування кінноти йшло дуже повільно з причини браку коней ... Брак кінноти дуже сильно відчувався в армії, у той же час як вона в умовах тодішньої війни відігравала на полі бою велику роль» [14, с. 66]. Причини нестачі коней пояснює П. Шандрук: «Єдиним доставником коней на звільненій території було селянство, але внаслідок безнастанних воєнних ділань воно вже... було позбавлено кінського інвентарю. Війська, що оперували в Україні, стосували методу виміну зужитих коней на ліпші селянські, при тому не завжди з доплатою, а щодо большевиків, то вони просто одбирали в селян ліпших коней, щоб не дісталися «петлюрівцям», а крім того і ми, й москалі притягали населення до виконання воєнно-кінської повинності. Внаслідок такого господарювання селяни відмовлялися продавати коней за найвищі навіть ціни, а перед реквізиціями вміли їх так сховати, що відшукати їх було годі» [15, с. 201-210]. Таким чином, формування кінноти гальмувалося перш за все через брак коней. Забезпечити армію кіньми в умовах рухливої війни без стабільного запілля виявилося для уряду командування надто складним завданням. Відтак кіннота Армії УНР не могла відповідати вимогам, які висувалися сучасною війною.

Проте, окрім суттєвих труднощів, які, безумовно, мали місце у процесі створення сучасної кінноти, доцільно зупинитися на прикладах діяльності тих кінних частин, які існували в Армії УНР і уславилися в ході збройної боротьби у 1919 - 1920 рр. Такою частиною був Лубенський кінний полк, що в червні 1919 р. був включений до складу 3-ої дивізії. її командир О. Удовиченко свідчить: «Незважаючи на малочисельний бойовий склад Лубенський ескадрон, заховуючи назву полку, в надії на пізніше розвернення, мав 4 сотні, приблизно по 25 шабель кожна, пластунську сотню - 55 старшин і козаків і кулеметну сотню - 30 старшин і козаків, 3 тяжких і 6 ручних кулеметів». О. Удовиченко робить висновок, що ця частина хоч і була нечисленна, але, все ж, боєздатна. Він вважає, що Лубенський полк надзвичайно допоміг у бойових діях 3-ій дивізії, особливо під час боротьби з більшовицькими партизанами. Про діяльність цього полку О. Удовиченко пише зокрема так: «Він діставав різні завдання: бути авангардом дивізії; брати активну участь в боях, виконуючи розвідку; забезпечувати крила наступаючої піхоти. Усе ж, найбільше важливі функції Лубенський полк виконував тоді, коли діяв відокремлено, виконуючи самостійні завдання» [13, с. 51-52]. Пізніше цей звитяжний полк було включено в окрему кінну бригаду.

Про кінноту корпусу Січових Стрільців згадує його начальник штабу М. Безручко: «Кіннота складалася з одного кінного дивізіону... Дивізіон мав 250 вершників і складався з трьох сотень кінних і одної кулеметної... В період перед операціями в червні місяці була сформована окрема кінна сотня в Крем'янці, що мала бути основою 2-годивізіону, але брак коней великі втрати 1 -го дивізіону змусили на деякий час влити її до складу дивізіону Бориса, і дивізіон був переіменований в кінний полк двох дивізіонного складу, кожний по 2 сотні та по сотні кулеметній. Таким чином група послуговувалась увесь час одним полком піхоти, як корпусною кіннотою. При штабах дивізій мало бути по одній сотні кінноти, але ці сотні так і не вийшли з початкової стадії формування через брак коней і сідел» [3, с. 203].

Корпус Січових Стрільців був з'єднанням, котре найкраще було забезпечене відповідним майном, порівняно з іншими частинами Армії УНР. Але навіть тут важко було забезпечити ним свою кінноту, створення якої власне цим і гальмувалося. М. Безручко, як один з недоліків вказує:«... повна відсутність кінноти при штабі групи хоч би для зв'язку, і при штабах дивізій - для розвідки й зв'язку» [3, с. 207]. В інших частинах Армії УНР стан справ зі створенням кінноти був ще гіршим. О. Удовиченко свідчить:«... безнадійно виглядала справа організації кінноти за браком коней ... Яку полках, так і в штабі дивізії не було ні одного кіннотника; коней не вистачало навіть для старшин штабу дивізії, бо останній мав усього троє коней, один із них під командиром дивізії» [13].

В 1920 р. в організації Армії УНР відбулися зміни, і це значною мірою торкнулося і кінноти. В одній з своїх промов на засіданні Ради Народних міністрів УНР Головний отаман військ УНР С.В. Петлюра з цього приводу наголошував: «Наші успіхи до цього часу в значній мірі пояснюються участю кавалерії. Розгортання армії (...) теж у значній мірі залежить від збільшення кінноти». Виходячи з цього, Головний Отаман пропонував взяти зі 100 дворів по 3 коні по відповідних цінах та організувати придбання сідел для організації окремої кінної дивізії [5, с. 248-249]. В результаті проведених організаційних заходів була створена Окрема кінна дивізія, під командуванням генерал-хорунжого І. Омеляновича-Павленка. До складу її входили пластунський курінь, 6 кінних полків, кінногірський гарматний дивізіон, кінна технічна сотня та кінна сотня зв'язку [16, с. 29]. Ця дивізія успішно діяла у вересні 1919 р. проти червоних військ під час рейду під Тернополем, а пізніше захопила Проскурів [12, с. 152].

Українська кіннота добре зарекомендувала себе під час Зимового походу. М. Омелянович-Павленко пише, що «... всі зусилля командного складу були зосереджені на ній, бо цього вимагала сама обстанова партизанської боротьби». В цьому поході взяли участь кінні полки: Чорних Запорожців, Костя Гордієнка, Максима Залізняка, кінно-гірський дивізіон та дивізіон кінних Гайдамаків, що були найстарішими частинами кінноти. Найславетнішим з них був полк Чорних Запорожців під командуванням полковника П.Дяченка. Цю частину прекрасно характеризує М.Омелянович-Павленко:«... багато писалося про них недоброго, а чимало й гарного. (...)... Де стався який бешкет - Чорні славне військове діло - вони ж ... Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями як Чорні - десятки гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених..., як серед Чорних...» [9,с. 419].

Разом з тим, кінним начальникам неодноразово вказувалося на необхідність більш ефективного і активного застосування кінних частин. Зокрема в одному з наказів командира Запорізької дивізії у 1920 р. наголошувалося: «... сотня Чорних Запорожців, котра була послана в тил ворогові в напрямку на ст. Емілів, виконала,... своє завдання, але цей маневр не зробив бажаного впливу на ворога. Командир кінної сотні повинен був мати кавалерійське око і бачучи, що його обхід не робить вражіння, мусив прийняти одно з трьох рішень: 1) не заходячи глибоко в тил ворогові, атакувати його ліве крило, 2) з тилу атакувати ворога, 3) улаштувати стрілянину у ворожому тилу. ... Це не було зроблено і було однією з причин того, що піший полк не міг виконати свого завдання. Взагалі зазначаю, що кавалерійські начальники повинні мати ініціативу більш чим інші начальники і не боятися іноді провадити цілі операції на свій страх (гарний приклад цього - другий нальот Чорних Запорожців на Богопіль), пам'ятаючи тільки загальну мету та загальний план операції і своєчасно повідомляючи вищих начальників про своє рішення». [6, с. 288]. В даному документі вказується на відсутність взаємодії між піхотою і кіннотою, що призвело до невиконання завдання піхотою. Як видно, командування українських військ постійно розраховувало на рішучі дії кінноти і звертало на це увагу командирів кінних частин, наголошуючи, в першу чергу, на значенні особистої ініціативи з боку командира. Про це свідчить згадка у наказі про успішні дії кінноти під Богополем.

Кінні частини добре діяли в бою проти більшовиків за м. Вознесенськ 16 квітня 1920 р.: «...Кінний полк, під командою полковника Литвиненка, з'явився на обрії великою лавою, і попередивши піхоту, почав рубати ворога направо і наліво. Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю, кашкети, чоботи, шинелі, і Запорожці на плечах у ворога вдерлися до самого міста. ... Кінна бригада, під командою полковника Долуда, в кінному строю збила ліве крило ворога і так хвацько почала рубати, що на лівім крилі з ворожого відділу втекло лише 15 кінних, а піхота і решта кінноти - все загинуло під ударами тяжких козацьких шабель.... На полі бою лежали 280 трупів і до 400 поранених большеви-ків, забиті коні та різне військове майно» [6, с. 101].

Отже, українська кіннота хоч і не була численною, проте дала багато яскравих прикладів бойового застосування і військової звитяги. Л. Шанковський відзначає, що «українська кіннота, дарма, що нечисленна була просто знаменита. Це передусім стосується кінних полків Наддніпрянської армії» [16, с. 41].

Зовнішньою ознакою кінноти Армії УНР був жовтий приладний колір та кольорові шлики на хутряних шапках. Вояки носили звичайні однострої, затверджені для всієї Української армії, хоча є багато прикладів щодо різноманітності і відсутності єдиного зразка форми одягу кіннотників.

Можна стверджувати, що незважаючи на зростання ролі техніки на війні кіннота, особливо в умовах маневрової війни, якою власне була війна за незалежність України продовжувала відігравати важливу роль в бойових діях. Командування Української армії постійно намагалося враховувати цю обставину і робило все від нього залежне для створення повноцінної кінноти. Це визнавали і українські державні лідери (зокрема С. Петлюра), проте вирішити це питання принаймні частково вдалося лише у 1920 р., коли кінні частини вдалося нарешті створити. Раніше ж кіннотники Армії УНР хоч і були про-фесійно підготовленими і хоробрими бійцями, проте їх було надто мало і випадків, коли кінні частини відігравали вирішальну роль на полі бою було небагато.

Подальші дослідження даної проблеми дозволять дослідникам Української військової історії скласти повну і цілісну картину організації та бойової діяльності українських військових формувань доби визвольної боротьби, в тому числі і української кінноти.

Джерела і література:

  1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Фонд 1078, Оп.2,Спр. 5; ЦДАВО України. -Ф, 1078, Оп. 2, Спр. 28.;
  2. Безручко М. Від Проскурова до Чарториї // Історія Січових Стрільців. - Київ., 1992. С 202-286;
  3. Дерябин А., Паласиос-Фернандес Р. Гражданская война в России 1917 -1922. Национальньїе армии. - Москва, 1998.-АСТ.-46 с;
  4. Директорія, Рада Народних міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920 рр.: Документи і матеріали: У 2-х т., 3-х ч. / Упоряд. В. Верстюк та ін. - К.: Видавництво і. Олени Теліги, 2006. - Т. 2. - 744 с;
  5. Доценко 0. Зимовий похід. - Київ, 2001, Видавництво ім. Олени Теліги. - 375 с;
  6. Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919 році(короткий военно-історичний нарис): в 2-ох кн,-Мюнхен, 1946.-(103+200)с;
  7. Ненахов Ю. Кавалерия на полях сражений XX века: 1900 -1920 гг. / Ю.Ю. Ненахов. - Мн.: Харвест, 2004. - 512 с;
  8. Омелянович-Павленко М. Зимовий похід // Спогади українського командарма. - Київ, 2002, Планета людей. - с. 231-437.;
  9. Прохода В. Уваги до праці д-ра М.Стахіва «Україна в добі Директорії» // Український історик. - Нью-Йорк - Мюнхен, 1967.-Ч. 1-2 (13-14).-С. 91-101.;
  10. Статут польової служби. Затверджено Головним Отаманом С. Петлюрою 29 червня 1920 р. - Вінниця, 1920. - 232 с;
  11. Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. - Ч. 1. Біографічно-довідкова. - К., 1995. - 258 с;
  12. Удовиченко 0. Третя Залізна дивізія. Матеріали до історії війська УНР. - Нью-Йорк: Червона Калина. - Т. 1. Рік 1919. -1971. - 264 с; Т. 2. Рік 1920. -1982. - 230 с;
  13. Удовиченко 0. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові дії 1917-1921. - К., 1995. - 206 с;
  14. Шандрук П. Українська армія в боротьбі з Московщиною (18 жовтня-21 листопада 1920 р.) // За Державність. - Каліш, 1934.-36.4.-С 201-236.;
  15. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. - 319 с.

 

 

Матеріал

 

Додати коментар


У доброго коня верстви не довгі

(народна)

Брехач з комара зробить коня

(народна)

Пожалієш ухналя, то й підкову згубиш

(народна)