Ерцгерцог Франц ФердінандОРГАНІЗАЦІЯ ТА СКЛАД
Наступною після піхоти за чисельністю та за значенням родом військ в австро-угорській армії вважалася кавалерія.
Традиційно їй відводилася важлива роль на полі бою; крім того, різноманітна нарядна форма кавалеристів, - відважних вершників та красенів-чоловіків - була "візиткою" армії двоєдиної монархії.

Склад кавалерії під час 1-ої Світової війни був наступним:
15 драгунських полків, 16 гусарських полків, 11 уланських полків, 6 ландверних (австрійських резервних) уланських полків, 10 гонведних (угорських резервних) гусарських полків, 1 кінний тірольський дивізіон "народних стрільців", 1 кінний далматинський дивізіон "народних стрільців" та 47 угорських кавалерійських ескадронів ландштурму (ополчення).

З 1868 р. відмінності в організації різних різновидів кавалерії були скасовані, та за складом всі полки стали однаковими, незважаючи на збереження традиційних найменувань гусар, улан та драгун.
Різниця виявлялася тільки в обмундируванні, а також в національному складі. Драгунські полки комплектувалися переважно німцями та чехами, з додаванням словаків чи словенців; уланські - в основному складалися з поляків та українців, а також чехів, сербів та хорватів; в гусарських полках служили майже виключно угорці, з невеликою кількістю румун, сербів чи словаків.
Виключенням був лише 9-й драгунський полк, який більш ніж на половину складався з румун; інші були поляками та українцями (так склалося через те, що цей полк був єдиним з драгунських, який формувався не на заході імперії, а на Буковині).

Австро-Угорські вершники

Кавалерійський полк за штатом мирного часу складався з штабу, 6 ескадронів (в ескадроні 117 осіб; 3 взводи), розділених на два дивізіони, піонірний (саперний) взвод, взвод зв'язку (2 телеграфні секції та 2 команди ацетиленових сигнальних ліхтарів), а також обоз й запасний кадр. Всього в полку без запасного кадру налічувалося 37 офіцерів та 874 нижніх чинів.

Штаб включав 2 дивізійні штаби; в ньому були: командир полку (полковник), 2 командири дивізіонів (підполковник та майор), полковий ад'ютант (обер-лейтенант), командир піонірного взводу (обер-лейтенант), офіцер провіантської служби (обер-лейтенант), 3 лікарі, офіцер казначейської служби (капітан або обер-лейтенант), урядовець ветеринарної служби, 2 вахмістри, 2 телеграфісти (старші унтер-офіцери), 2 санітари, 2 капрали казначейської служби, фельдфебель, полковий сурмач, 2 сурмачі дивізіонів, збройовий майстер та 10 денщиків.
Всього: 10 офіцерів, військовий урядовець, 23 нижні чини.

Піонірні взводи кавалерійських полків, крім іншого спеціального спорядження, мали на озброєнні легкі понтони для переправи через невеликі річки, а у 6-му драгунському, 1-му, 2-му, та 16-му гусарських, 3-му та 7-му уланських полках вони були навчені і оснащені для форсування більш серйозних водних перешкод.

По категоріях особовий склад ескадронів ділився таким чином. Офіцери:
6 ротмістрів 1-го класу, 4 ротмістри 2-го класу, 8 обер-лейтенантів, 9 лейтенантів; кінні нижні чини: кадет - заступник офіцера, 12 вахмістрів, 24 старші унтер-офіцери, 72 капрали, 6 ескадронних сурмачів, 24 єфрейтори, 732 драгуни (улани або гусари); піші нижні чини: 6 унтер-офіцерів казначейської служби, 78 драгунів (уланів чи гусарів), 30 денщиків, 6 коновалів, 6 шорників. Всього: 27 офіцерів та 851 нижніх чинів.

Запасний кадр: ротмістр 1-го класу, обер-лейтенант, 2 лейтенанти, вахмістр, старший унтер-офіцер; піші нижні чини: унтер-офіцер казначейської служби, 3 капрали, 2 єфрейтори, 11 драгунів (уланів, гусарів), 4 денщики. Всього: 4 офіцери та 23 нижні чини.

В мирний час кавалерія організаційно підкорялася командуванню територіальних корпусів. З'єднання формувалися різноманітного складу, залежно від кількості кавалерійських частин, що дислокувалися на даній території, яке, в свою чергу, залежало від характеру театру військових дій й передбачуваності ворога. Всього до початку війни було 9 кавалерійських дивізій ( 1-2 бригади), 9 окремих бригад ( 1-3 полки) та 3 окремі полки.

По мобілізації кавалерія зводилася в 11 дивізій. Для прикриття мобілізації решти армії, вони мали розгортатися вздовж кордону. Звичайно дивізія складалася з 4 полків (24 ескадрони, близько 3600 осіб) та кінно-артилерійського дивізіону з 3 батарей (у ландверних та гонведних дивізіях була тільки 1 батарея), а також санітарного загону, мостової колони, колони з боєприпасами та обозної колони.

Передбачувалось також на дивізію мати дві кулеметні команди (всього 4 кулемети при 3 офіцерах та 57 нижніх чинах), але у багатьох дивізіях до початку війни була тільки одна двокулеметна команда. В кращій ситуації опинилися ландверні та гонведні кавалерійські дивізії, в кожній з яких було по одній кулеметній команді на бригаду. На озброєнні у кавалерії були кулемети "Schwarzlose M.07" або M.07/12. Запас патронів у 5000 одиниць для кожної команди перевозився на 4 в'ючних конях, а ще 60000 - на возах колони з боєприпасами. Згодом, в ході війни, кількість кулеметів поступово доводилася до 4 на полк й більше.

Вищеназвані 5-й та 14-й драгунські, 2-й, 5-й, 8-й та 15-й гусарські, 4-й та 10-й гонведні гусарські полки та всі 6 ландверних уланських полків не потрапляли до складу дивізій військового часу, а розподілялися як дивізійна кіннота по піхотних з'єднаннях (за звичай, по 2 ескадрони на піхотну дивізію) й призначалися для виконання функцій кінних розвідників та ординарців, патрулювання місцевості, охорони штабу дивізії, а також несеня військово-поліційної служби. У міру потреби для цього притягувалися по 1-2 ескадрони від інших полків, що входили до складу кавалерійських дивізій. Крім того, ще у мирний час кінний взвод прикомандировувався до штабу корпусу. У військовий час ця практика розповсюдилася і на штаби армій.

Кінні тірольські та далматинські "народні стрільці" були ландверними (резервними) формуваннями. Тірольський дивізіон перебував на 58% з німців та на 38% з італійців, а далматинський мав в своїх лавах 82% сербів та хорватів. Структурно дивізіони "народних стрільців" відрізнялися від лінійної кавалерії тим, що взводи зв'язку складалися тільки з телеграфних секцій; загони ацетиленових сигнальних ліхтарів були відсутні. Стрілки додавалися гірським піхотним бригадам з розрахунку по взводу на бригаду. В ході війни для цієї мети повзводно використовувалися також 5-й та 12-й уланські полки.

Ескадрони ландштурму (ополчення) формувалися тільки у військовий час для допоміжної служби в тилу.

Таким чином, загальна чисельність регулярної кавалерії у військовий час мала скласти близько 52000 вершників, в тому числі близько 40000 у складі кавалерійських дивізій.

ОЗБРОЄННЯ ТА СПОРЯДЖЕННЯ
Незалежно від найменування, всі кавалерійські полки до початку війни мали однакове озброєння й тактику дій на полі бою. Кожний стройовий кавалерист озброювався шаблею М.1869 та карабіном "Mannlicher M.1895" або M.1890 із запасом набоїв 30 штук у торбинках на поясі, ще 50 набоїв знаходилися в сідельних саквах. Багнет до карабіна не вживався, хоча без нього солдат у пішому стані виявлявся озброєним слабкіше, ніж його найвірогідніший супротивник - кавалерист російської імператорської армії.

Унтер-офіцери (окрім 4 молодших по терміну служби капралів в кожному ескадроні) замість карабінів озброювалися пістолетами або револьверами однієї з трьох що стояли на озброєнні систем: кавалерійський револьвер системи "Rast & Gasser M". 1870/74 та його модифікація М.1898, автоматичні пістолети "Roth-Steyr M.07 або "Steyr" M.12". Таке ж озброєння мали кінні нижні чини полкового штабу (за винятком капралів казначейської служби, збройових майстрів, шорників й коновалів, якими вживалися кріси), а також двоє солдатів взводу зв'язку.

Кобура з револьвером або пістолетом носилася на боку справа, на ремені шириною 4 см через ліве плече; ремінь мав пряжку для регулювання довжини, а в нижній, пришитої до кобури, частини - петлі, через які просмикувався поясний ремінь. До цього виду зброї вживався чорний шерстяний складений удвічі шнур, одним кінцем надітий у вигляді петлі на комір мундира, а на іншому гачок, що мав, пружинну клямку, якою чіплявся до кільця або спеціального паза на рукоятці зброї. До 11-мм револьверу "Rast & Gasser" вживалися дві набойні торбинки з шкіряними кублами всередині, в які вставлялося по 15 набоїв. Пістолетна кобура мала спеціальну кишеню, в якій поміщалося до 30 запасних патронів в обоймах. Поясний ремінь з одношпеньковою пряжкою мав довжину 110 см. та ширину 5,3 см.

Кавалерійська шабля М.1869 вживалася всіма чинами кавалерійського полку, пішим та кінним, крім санітарів та обозних, які, крім вогнепальної зброї, озброювалися саперними тісаками.
Шабля мала клинок з помірним вигином завдовжки близько 84 см, вширшки біля ефеса 3,7 см та товщиною близько 9 мм (В музейних і приватних колекціях зустрічаються зразки різної довжини, іноді сягають 100 см.). На відстані 25 см від вістря клинок мав двобічне заточування, ближче до ефесу - однобічне. Піхви були сталевими полірованими. Вага шаблі разом з піхвами складала близько 2 кг.

В кінному строї шабля звичайно пристібалася до сідла з лівого боку, що спрощувало дії кавалериста при спішуванні й веденні бою в пішому строї, а кріс знаходився в положенні "за спину" через ліве плече, тому антабки для рушничного ременя знаходилися з лівого боку ложі. Крім того, спеціальним ремінцем карабін додатково фіксувався за шийку прикладу до поясного ременя, що запобігало його переміщенням на швидких аллюрах. Набойні торбини прийнято було носити не збоку, а спереду на животі, в зв'язку, з чим пряжка поясного ременя, як правило, зсовувалася на лівий бік.

В похідних умовах носили також флягу (місткість - близько 0,5 л), звичайно на ремені через праве плече. До початку війни був введений зразок з емальованого металу, але зустрічався ще і старий зразок - із зеленого скла в чохлі з білої вовни.

У військовий час, у зв'язку із специфікою бойових дій, кавалеристи поступово звикали, навіть діючи верхи, сподіватися головним чином на вогнепальну зброю, тому в бойовій обстановці карабін частіше за все знаходився в положенні "на руку" (вертикально в правій руці, потиличник прикладу на правому стегні).
Оскільки кавалеристам все частіше доводилося діяти у пішому стані, ношений запас набоїв часто виявлявся недостатнім, тому кількість поясних набойних торбинок прагнули збільшити, а крім того, незабаром став застосовуватися спеціальний плечовий ремінь, на який надягали додатково 2-3 набойні торби, так, щоб вони знаходилися на середині грудей.

КІНСЬКИЙ СКЛАД та СПОРЯДЖЕННЯ
Уряд докладав всі зусилля до постачання кавалерії якнайкращим кінним складом, велика частина якого поступала, зрозуміло, з Угорщини. Перед війною кавалерійський кінь повинен був мати вік 5-7 років при зрісті 155-163 см; на відміну від інших країн, колір не регламентувався.

Останній зразок кавалерійського сідла поступив на озброєння у 1883 р. Оголов'є та всі шкіряні деталі виготовлялися з лощеної шкіри, пряжки, кільця й інші металеві деталі були з оцинкованого заліза. У офіцерських коней пряжки й кільця оголов'я були з латуні, залізні деталі сідла поліровані.

Необхідні у поході предмети, запасні набої й особисті речі кавалерист перевозив у двох саквах, що мали вид прямокутних (35x21 см) шкіряних коробок з кришками. Торби поміщалися спереду сідла, а позаду приторочувався згорнутий в скатку плащ та сакви для вівса, тут же мали знаходитися сітки з сіном.

Доречно зауважити, що великий вихід з ладу кінського складу у перші місяці бойових дій приписується, крім інших чинників, невдалому зразку сідла та поганому його пригону (до 80% втрат в конях може бути враховано з цього приводу).

ОДНОСТРІЙ
В 1869 р. однострій та спорядження кавалерійських частин австрійської армії були значно спрощені й уніфіковані. Так, були введені єдині для всієї кавалерії крапові брюки для верхової їзди, кепі для польової служби (фуражний кашкет) того ж кольору, чорні чоботи зі шпорами, кавово-коричнева кавалерійська шинель (пальто), через свій вільний крій часто іменована також плащем. До 1914 р. ці предмети, що доказали на справі свою практичність, залишалися на постачанні.

Шинель М. 1881 була двобортною (2x6 металевих гудзиків), мала позаду розріз і застебнутий на один гудзик хлястик з двох частин. Капюшон був до цього часу відмінений, зате на рукавах з'явився обшлаг. Досить широкий відкладний комір прикрашався петлицями з приладового сукна. При носінні шинелі в пішому строї, якщо шабля не залишалася на сідлі, то знаходилася під одягом, а ефес виставлявся назовні через проріз лівої кишені.

Окрім шинелей, всі австро-угорські кавалеристи мали додатково ще один різновид верхнього одягу, аналогічний гусарському ментику. Це були куртки на хутрі (як правило, вживалася овчина), які вони носили, дивлячись по сезону, надітими в рукави, або внакидку. Деталі крою й обробки відрізнялися згідно сталим у кожному з видів кавалерії традиціям, мова про це йти буде нижче.

Фуражний кашкет мав крій, аналогічний піхотному кепі, але козирок, на відміну від нього, виготовлявся не з шкіри, а з двох шарів того ж крапового сукна що і сам кашкет. Звичайно він був складений й притиснутий до передньої частини кашкета застебнутим на гудзики одворотом, і переводився в "робоче положення" тільки у разі потреби. В складеному вигляді цей капелюх був схожий на сучасні пілотки. Його належало вживати замість парадного головного убору зовні строю, а також - на заняттях у складі ескадрону.

Брюки були досить вільними вище за коліно й облягаючими нижче його, для зручного носіння з високими чобітьми. На передній частині стегон знаходилися горизонтально прорізані кишені без клапанів, що застібалися на кістяні гудзики.

Разом з парадними брюками вживалися також повсякденні, які мали на сідничій частині обшивку з тієї ж тканини.

Для заощадження мундирів на госпроботах і в стайні носили робочий одяг - влітку з полотна, в решті часу - кавалерійську блузу М.1869, схожу на піхотну, але без погон.

Логічним продовженням уніфікації повинно було стати введення для військового часу одноманітного однострою захисного кольору, як це і відбулося на початку XX ст. в Англії, Росії, Німеччині, та інших країнах. Проте, цього не трапилося, оскільки генерал-інспектор кавалерії Брудерман не вважав такий вид однострою необхідним для свого роду військ.
Таким чином, у 1914 р. кавалерія австро-угорської імперії взяла участь у перших битвах війни в традиційному однострої яскравих кольорів, будучи чудовою мішенню для ворожих стрільців. Тільки в'ючні кулеметні команди у 1908 р., разом з піхотою, отримали захисну форму сірого кольору.

Звичайно відмова від введення захисної форми розцінюється як показник відсталості вищого військового керівництва імперії, його прихильності традиціям навіть всупереч здоровому глузду. Насправді причини складніше, і знаходилися вони, як не дивно, у царині оперативно-тактичній. Маючи як найвірогіднішого супротивника у майбутній війні Росію, командування збройних сил Австро-Угорщини припускало, що з початком військових дій численна та добре підготовлена російська кіннота "хлине" на територію країни, змітаючи все на своєму шляху. (це твердження є повною інсинуацією автора джерела, оскільки всі великі європейські армії, виходячи з досвіду франко-пруської війни, були орієнтовані на наступальні військові дії й не припускали прориву великих мас супротивника на свою територію).

ПОЛКИ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ КАВАЛЕРІЇ

Драгунські полки
Номер та назва полку (почесний шеф) :: Колір коміра та обшлага мундира :: Гудзики
1-й Цісаря Франца :: темно-червоний :: білі
2-й Барона Паара :: чорний :: білі
3-й Короля Фридріха Августа :: темно-червоний :: жовті
4-й Імператора Фердинанда :: трав'янисто-зелений :: білі
5-й Царя Миколи I :: "цісарський жовтий" :: білі
6-й Герцога Фрідріха-Франца IV :: чорний :: жовті
7-й Герцога Лотаринзького :: сірчисто-жовтий :: білі
8-й Князя Монтекукколі :: яскраво-червоний :: жовті
9-й Ерцгерцога Альбрехта :: трав'янисто-зелений :: жовті
10-й Князя Ліхтенштейну :: сірчисто-жовтий :: жовті
11-й Його Величність :: яскраво-червоний :: білі
12-й Великого Князя Миколи :: "цісарський жовтий" :: жовті
13-й Князя Євгена Савойського :: краповий :: білі
14-й Князя Віндішгрец :: краповий :: жовті
15-й Ерцгерцога Йосипа :: білий :: жовті

Дивізіони Кінних "Народних стрільців"
Тірольські кінні стрільці :: трав'янисто-зелений :: білі
Далматинські кінні стрільці :: трав'янисто-зелений :: білі

Уланські полки
Номер та назва полку (почесний шеф) :: Колір капелюха :: Гудзики
1-й Генерала Брудерманна :: "цісарський жовтий" :: жовті
2-й Князя Шварценберга ::темно-зелений :: жовті
3-й Ерцгерцога Карла :: краповий :: жовті
4-й Його Величність :: білий :: жовті
5-й Царя Миколи II :: світло-синій :: жовті
6-й Цісаря Йосипа II :: "цісарський жовтий" :: білі
7-й Ерцгерцога Франца-Фердинанда :: темно-зелений :: білі
8-й Барона Ауерсперга :: краповий :: білі
11-й Царя Олександра II :: вишневий :: білі
12-й Барона Хун :: темно-синій :: жовті
13-й Генерала Бем-Ермолі :: темно-синій :: білі
Ландверні полки NN. 1 - 6 :: краповий :: білі з номером

Гусарські полки
Номер і назва (почесний шеф) Колір ківера :: Колір доламана :: Колір ментика :: Гудзики
1-й Його Величність :: темно-синій :: темно-синій :: жовті
2-й Короля Пруського Фридріха-Леопольда :: білий :: світло-синій :: жовті
3-й Барона фон Хадік :: білий :: темно-синій :: жовті
4-й Короля Артура :: краповий :: світло-синій :: білі
5-й Князя Радецького :: краповий :: темно-синій :: білі
6-й Короля Віртемберзького Вільгельма II :: попелясто-сірий :: світло-синій :: жовті
7-й Імператора Вільгельма II :: світло-синій :: світло-синій :: білі
8-й Генерала Терщанського :: краповий :: темно-синій :: жовті
9-й Барона Надашдуєва :: білий :: темно-синій :: білі
10-й Короля Пруського Фридріха-Вільгельма III :: світло-синій :: світло-синій :: жовті
11-й Короля Болгарського Фердинанда I :: попелясто-сірий :: темно-синій :: білі
12-й :: білий :: світло-синій :: білі
13-й кронпринца німецького Вільгельма :: темно-синій :: темно-синій :: білі
14-й Генерала Колоссварова :: краповий :: світло-синій :: жовті
15-й Ерцгерцога Франца-Сальватора :: попелясто-сірий :: темно-синій :: жовті
16-й Барона Ікськюль-Гюлленбанд :: попелясто-сірий :: світло-синій :: білі
1-й гонведний полк :: попелясто-сірий :: темно-синій :: жовті
2-й гонведний полк :: світло-синій :: темно-синій :: жовті
3-й гонведний полк :: білий :: темно-синій :: жовті
4-й гонведний полк :: чорний :: темно-синій :: жовті
5-й гонведний полк :: краповий :: темно-синій :: жовті
6-й гонведний полк :: темно-синій :: темно-синій :: жовті
7-й гонведний полк :: темно-зелений :: темно-синій :: жовті
8-й гонведний полк :: краповий :: темно-синій :: жовті
9-й гонведний полк :: краповий :: темно-синій :: жовті
10-й гонведний полк :: краповий :: темно-синій :: жовті

Для протидії цьому, австрійська кавалерія з початком війни мала розвернутися вздовж кордону для прикриття мобілізації, а потім попереджуючими ударами зустріти ворога, розбити його й, за сприятливих умов, вторгнутися на ворожу територію. Кавалерія мала діяти виключно в кінних лавах, значними масами і ні про яке маскування або тривалу вогняну дію на ворога при такій тактиці мови йти не могло.
Крім того, передбачалося, що майбутня війна не може бути тривалою та закінчитися протягом декількох місяців.

Поєднання всіх цих чинників породило впевненість, що кіннота має бути готова переважно до кавалерійських сутичок в зімкнутих лавах, чому і приділялося більш всього уваги на маневрах різних рівнів. Не останню роль грала і можливість блиснути яскравим видовищем перед спостерігаючими за маневрами гостями та керівництвом. Зрозуміло, при такому використовуванні цього роду військ, захисне обмундирування було майже даремне, зате красивий традиційний однострій підтримував "кавалерійський дух".

Єдиною поступкою вимогам часу можна вважати введення у 1910-1911 рр. нового зразка кавалерійської блузи, по крою подібної піхотної, але без погон (описувана блуза спочатку призначалася тільки для офіцерів та старших (надстрокових) унтер-офіцерів).
Все частіше вона замінювала мундир на заняттях та маневрах. Проте вона була не захисного, а як і раніше синього кольору (з сірого сукна її почали шити вже в ході війни).

Таким чином, вийшло, що австро-угорська кавалерія вступила в першу велику війну XX ст. в обмундируванні минулого століття.


ДРАГУНСЬКІ ПОЛКИ
Парадний головний убор - шолом М.1850 - складався з півсферичного ковпака, гребеня, переднього козирка та заднього козирка (напотиличника). Ковпак вироблявся з товстої шкіри, козирки та дві бічні стінки гребеня виготовлялися з жесті. Всі деталі покривалися чорним лаком, задній козирок з внутрішньої сторони фарбувався в чорний колір, а передній - в зелений. Окантовка козирків по зовнішньому краю, підстава й верхня деталь гребеня, вертикальні ребра жорсткості на ковпаку, луска підборіддя з розетками виготовлялися з латуні. Спереду на шолом прикріплявся герб імперії, при цьому його верхня корона накладалася на підставу гребеня, а нижній кінець хвоста орла накривав верхню частину козирка.

Шолом унтер-офіцерів відрізнялася тим, що підстава, на якій гребінь кріпився до ковпака, зберігала колір латуні, на відміну від рядових, у яких ця деталь покривалася чорним лаком разом з ковпаком.

У офіцерської шоломи всі латунні деталі були позолоченими; обробка також відрізнялася більшою декоративністю: на позолочених бічних поверхнях гребеня шолому зображалася сцена боротьби лева із змією, фестони луски підборіддя штампувалися у вигляді лаврового листя, а розетки, якими вона прикріплялася до шолома, несли зображення левових голів.

Драгунський мундир по крою був схожий з піхотним, також застібався на 6 гладких гудзиків, але не мав погон (і плечових валів). На ліве плече пришивався складений вдвічі жовто-чорний шерстяний шнур, застебнутий на малий гудзик, пришитий у 1,5 см від шва коміра. Шнур призначався для утримання плечового ременя кобури. Позаду, на талії, пришивалися два гудзики.

Полковими відмінностями, так само як і в піхоті, служили приладовий колір коміра та обшлага, а також приладовий метал - білий або жовтий.

Офіцерський мундир був аналогічним по крою й також мав на лівому плечі вдвічі складений шнур, але золотий, з прошивками з чорного шовку.

Куртка на хутру була двобортна, з двома паралельними рядами по 8 гудзиків. Вона мала підкладку з білої овчини; позаду, нижче талії, спинні шви переходили в кишенькові клапани тримискової форми, прикрашені трьома гудзиками кожний. Спереду, нижче талії, в підлогах похило прорізалися дві кишені, прикриті клапанами аналогічної форми. По краю всіх клапанів проходила облямівка приладового кольору; з матеріалу того ж кольору був і обшлаг, підшитий чорною овчиною. З чорної овчини кроївся і відкладний комір; до його передніх кінців пришивалися жовто-чорні мєнтишкетні шнури, що служили для утримання куртки на плечах при її носінні в накидку. Якщо куртка була надіта в рукави, то шнури оберталися навкруги коміра і застібалися спереду. Як і на мундирі, зліва пришивався плечовий шнур.

Офіцерська драгунська куртка відрізнялася значно кращою якістю матеріалів і пошиття, що використовуються, а також наявністю золотих шнурів замість вовняних.

ДИВІЗІОНИ КІННИХ "НАРОДНИХ СТРІЛЬЦІВ"
Кінні стрільці носили фетрові капелюхи з полями (та спеціальними знаками у вигляді ріжків з тірольським (для тірольців) і цісарським (для далматинців) орлами) та кепі з шкіряним козирком (для нижніх чинів при повсякденному обмундируванні передбачалася тільки кавалерійська пілотка чорного кольору), як і піші стрільці, та такі ж однобортні мундири з сіро-блакитного сукна. Відмінністю кінних стрільців було носіння сіро-синіх брюк (на практиці - чорних) для верхової їзди й високих чобіт драгунського зразка зі шпорами. Тірольці, крім того, носили взимку двобортну куртку драгунського зразка (із зеленим обшлагом) такого ж кольору, як мундир; у далматинців куртка вживалася тільки офіцерам. Цікаво, що офіцери як рангові відмінності носили одночасно і піхотні поясні шарфи, і кавалерійські лядунки.

УЛАНСЬКІ ПОЛКИ
Парадним головним убором улан був капелюх М.1876. Він складався з півсферичного ковпака, пресованого з цільного шматка товстої шкіри, та тульї, що мала вигляд переверненої піраміди. Ковпак зовні покривався чорним лаком, зверху в ньому був хрестоподібний виріз (діаметр близько 11 см), на який кріпилася тулія, нижній край оторочувався смужкою тонкої чорної шкіри. До ковпака пришивався шкіряний козирок, зовні також покритий чорним лаком, а із внутрішньої сторони зберігаючий натуральний коричневий колір; зовнішній край козирка посилювався латунним ободом. Тулія виготовлялася з листа щільного водотривкого фетру, до її верхньої частини, що мала вигляд квадрата, прикріплялося шкіряне донце. Посередині лівої передньої сторони донця знаходилася металева гільза для султану, який в даному випадку кріпився горизонтально. Султан виготовлявся з чорного кінського волосся (для сурмачів - червоного кольору) та мав довжину 26 см.
Він прикріплявся до дерев'яної шайби, накритою круглою латунною накладкою діаметром 3,5 см у вигляді кокарди з просіканими в ній ініціалами цісаря "FJI". Прийнято було, кінець султана зв'язувати в пучок і прикріплювати до лівої сторони капелюха за допомогою латунного ланцюжка. До бічних стінок тулії пристібалася суконна накладка полкового кольору. Ремінь підборіддя з лускою та розетками мав саме такий вигляд як у драгунської каски.
Спереду ковпака поміщався цісарський двоголовий орел, несучий на грудях гладкий щит з прорізним номером полку.

Капелюхи унтер-офіцерів відрізнялися обшивкою жовто-чорним шнуром по швах суконної накладки на тулії, а також по діагоналях квадратного донця.

У офіцерської шапки полкового кольору сукном обтягувалися не тільки бічні стінки тулії, але й донце, яке, на відміну від нижніх чинів, мало нахил вперед і управо. Шви накладки та діагоналі донця оброблялися 7-мм золотим з чорними прошивками шнуром. Зовнішній край козирка був прикрашений золотим галуном шириною 1 см.
Ланцюжок для фіксації султана прикріплявся до капелюха трьома спеціальними деталями у вигляді золотих (тільки в 2-у полку - срібних) стилізованих левових голів. Кокарда виготовлялася із золотого шнура канителі із центром з чорного оксамиту, на якому вензель цісаря вишивався золотою ниткою.

Уланський однострій був однобортною курткою із стоячим коміром, застебнуту на 10 формових гудзиків (нижня з них знаходилася на рівні талії), з двома нагрудними та двома похилими бічними прорізними кишенями. Як і у драгун, на лівому плечі пришивався відрізок шнура для утримання плечового ременя кобури.
Гудзики використовувалися особливого зразка, півсферичної форми, гладкі; вони штампувалися або із сталі з подальшим нікелюванням, або з латуні, залежно від приладового металу полку. Кишені прикривалися клапанами характерної тримискової форми, окантованими краповою облямівкою. Така ж облямівка йшла по борту, по спинних та рукавних швах і навкруги задніх кишенькових клапанів (також тримискової форми, з трьома гудзиками мундирів на кожному). Між ними знаходилося 5 вертикальних зашитих дрібних складок, а у офіцерів на рівні талії була ще одна оригінальна прикраса: бахрома, на зразок тієї, яку в інших арміях вживали на еполетах, так званий "водоспад". Обшлаг викроювався "миском", на їх задніх швах пришивалося по два гудзики.

Уланська хутряна куртка була двобортною (2x7 гудзиків), причому борт викроювався у вигляді фігурного лацкана з "миском", подібно уланським мундирам в інших арміях (наприклад в російській та німецькій). В іншому її пристрій був схожий з драгунською, із внесенням ряду характерних для улан деталей (облямівки на спинних швах, обшлаг "миском" тощо).

Колір обшлага та коміра був краповим у всіх полках, тобто полки розрізнялися тільки коліром накладки й номером на капелюсі, а також коліром гудзиків.

Обмундирування ландверних уланських полків було таким саме, як і в лінійних, капелюхи у всіх мали накладки крапового коліру, істотною відмінністю були гудзики - у всіх білого металу, але з арабською цифрою, що позначала номер полку.

ГУСАРСЬКІ ПОЛКИ
Парадним головним убором гусар був ківер М.1871. Шкіряний ківер обтягувався сукном приладового полкового кольору; овальне донце було з чорної лакованої шкіри, нижній край обшивався шкіряною стрічкою. Спереду посередині пришивалася шкіряна кишенька для кокарди та султану.
Як і на піхотному парадному головному уборі, спереду поміщався цісарський герб - двоголовий орел, з щитом на грудях, на щиті була прорізна арабська цифра, прокладена зсередини чорної шкірою, що означала номер полку. Кругла кокарда виготовлялася з двох латунних, на дерев'яній основі, деталей у формі усіченого конусу з коронованим штампованим вензелем цісаря "FJI" посередині. Султан з чорного кінського волосся досягав 12 см, сурмачами традиційно вживалися султани червоного кольору.
Етішкет складався з чотиригранного вовняного жовто-чорного шнура завтовшки 7 мм. Складений вдвічі, він мав довжину 34 см й доповнювався плетеними прикрасами (т.з. "ракетками") діаметром 4 см. Етішкет закріплювався справа і зліва у верхнього краю ківера, звисаючи спереду та позаду, "ракетки" знаходилися з правої сторони.

Офіцерський ківер мав під козирком підкладку із зеленої шкіри, а його зовнішній край був посилений обшивкою з чорної лакованої шкіри.
Герб та кокарда був позолочені, етишкет - із золотого з чорними прошивками шнура. Плетені прикраси також виготовлялися із золотого шнура, на їх зовнішній стороні поміщалися вишиті зображення цісарського герба й цісарського вензеля (подібно тому, як це робилося на гронах офіцерських шарфів в піхоті). На нижніх кінцях прикрас знаходилися деталі із золотої канителі й шнура завдовжки 4,6 см у формі жолудів.

При похідній формі ківер часто накривався чохлом сірого кольору з вощеної тканини або клійонки. Етішкет та султан в цьому випадку належало знімати, але, судячи з іконографічних матеріалів, іноді этишкет залишався під чохлом на своєму місці.

Обмундирування гусар традиційно значно відрізнялося від іншої кавалерії. Гусарський доламан (традиційна угорська назва "аттіла") був однобортною курткою із стоячим коміром, підшитою жовто-чорними шерстяними шнурами.
Шнуром обшивалися краї бортів та поли, верх та низ коміра, похилі прорізи двох бічних кишень, спинні шви. На грудях складені вдвічі шнури розташовувалися у 5 горизонтальних рядів, утворюючи по зовнішніх краях фестони ("листя конюшини"), прикрашені також круглими металевими розетками.
Посередині грудей вони застібалися на гудзики овальної форми, так звані "оливки". "Листя конюшини" з шнура викладалося також позаду на середині коміра, а на обшлагу з нього виконувалися особливі прикраси у вигляді вузлів. Зліва нашивався плечовий шнур. Рукави були суцільнокроєні, на обшлагу позаду вони мали розріз, також прикрашений шнуром. Позаду нижче талії спідниця доламана прикрашалася особливого вигляду "гусарськими вузлами" з того ж шнура.

Офіцерський доламан оброблявся золотим шнуром завтовшки 7 мм з прошивками з чорного шовку. "Оливки" та розетки були позолочені або посріблені, відповідно приладовому металу полку, причому плечовий шнур також застібався розеткою, а не гудзиком, тільки меншого розміру.

Ментік по крою і забарвленню повторював доламан, але мав підкладку і обробку з овчини: підкладка - з хутра білого кольору; комір, обшлаг та шви вздовж бортів і навколо підлога - з чорного. Офіцерський ментик повністю оброблявся тільки чорним хутром. Шнурова обробка, загалом, повторювала доламаний, окрім того, що розшив спини.

Різноманітність забарвлень всіх предметів обмундирування, що відрізняла гусар у XIX ст., йшло в минуле. Тепер їх доламани та ментики мусили бути лише двох кольорів - або світло-, або темно-синього; в забарвленні ківерів використовувалося сім кольорів. В сукупності з білим або жовтим приладовим металом виходили різні поєднання для кожного полку.

Проте у повсякденному однострої, без ківерів, розрізнити гусар різних полків було важко, тому на фуражні капелюхи часто нашивали цифру, що означала номер полку.

Крапово-червоні гусарські чакчіри, не дивлячись на загальну уніфікацію, помітно відрізнялися кроєм та обробкою. В порівнянні з драгунськими або уланськими брюками, вони шилися більш облягаючими, по зовнішніх швах нашивався такий саме шнур що й на доломані, а на передній частині стегон з нього викладалися такі ж вузли як на спині.

Чоботи шилися також особливого зразка, з фігурним вирізом верху і розеткою. Пригвинчені до каблуків шпори, на відміну від драгунських і уланських, були прямими і дещо більш довгими.

Гонведні гусарські полки мали обмундирування такого ж типу як лінійні, темно-синього кольору, гудзики - жовті, султани на ківерах білі в усіх чинів, окрім офіцерів. Замість цісарського двоголового орла на ківері носився угорський герб.
На лівій стороні ківера кріпилася металева арабська цифра, що означала номер полку. Нижні чини замість доламана носили темно-синю блузу, кроєм схожу з піхотною, з двома нагрудними та двома бічними прорізними кишенями з клапанами, шнурову обшивку, що мала, навкруги коміра і на обшлагу. На грудях були 5 рядів подвійного шнура, коротше, ніж на доломані, що застібалися "оливками" та без розеток.
У офіцерів доламани як в лінійних полках; шнур при цьому вживався червоний у нижніх чинів і золотий з прошивками червоним шовком у офіцерів. Таким же шнуром викладалися вузли і канти на крапових чакчірах. Ментик був таким саме, як у лінійних полках, але мав шви з білого хутра (у тому числі і у офіцерів), а розшив виконувався червоним (золотим у офіцерів) шнуром.

ВІДМІННОСТІ ОФІЦЕРІВ
Відмінністю, що замінювала офіцерський шарф, в кавалерії служила лядунка з перев'яззю, що носилася через ліве плече. Лядунку мали носити у всіх випадках в строю, у тому числі і у поході; реально ж її у військовий час використовували далеко не завжди. Вона була невеликою (6,5x12x3,5 см) коробочкою з червоної сап'янової шкіри з опуклою срібною кришкою; своє функціональне призначення (патронташ) лядунка практично загубила, але залишилася ранговою відмінністю. Кришка була фігурної форми із закруглюючими кутами і прикрашалася позолоченим двоглавим імперським орлом, по зовнішньому краю йшов позолочений борт у вигляді рослинного орнаменту. Бічні стінки були срібними пластинками із зображенням так званих "військових арматур" або "трофеїв" - прапорів, старовинних гарматних стволів та ядер, схрещених шабель, списів тощо.
Теоретично всередині лядунки мали поміщатися 18 запасних патронів до револьвера, на практиці ж в описуваний період цим, як правило, нехтували, частіше за все натомість поміщали туди запасні білі рукавички або інші особисті речі (слід також згадати лядунку офіцерів кавалерії гонведа, яка відрізнялася лише позолоченим коронованим вензелем "1FJ" замість орла, і лядунку кавалерійських прапорщиків (як кандидатів на офіцерське звання), яка ніяких прикрас не мала й виготовлялася з коричневої шкіри, зберігаючи при цьому і розмір, і форму офіцерської).

Перев'язь до лядунки була ременем з червоного сап'яну шириною 3,4 см, обшитий золотим галуном шириною 2,2 см з чорним просвітом посередині шириною 1 мм Для регулювання по довжині використовувалися шестикутної форми пряжка, запряжник та фігурний накінечник з посрібленого металу, які при надітій лядунці знаходилися на спині.

Офіцерам, як і їх підлеглим, належало в поході накривати свої парадні головні убори водонепроникними чохлами сірого кольору на шовковій підкладці. Проте, часто натомість застосовувалася особливого роду імітація: з пластичної маси типу пап'є-маше виготовлявся предмет, повторюючий колір і форму головного убору, упакованого в чохол, але незрівнянно більш легкий.

Штаби-офіцерів для більшої відмінності носили на обшлагу своїх ментиків або курток встановлений їм галун.

Офіцерське пальто було аналогічно піхотному, але з коричневого сукна.

Окрім стройових брюк для верхової їзди з крапового сукна, були дозволені для вживання під час повсякденних занять брюки сіро-синього кольору такого ж крою. Зовні строю дозволялося носіння брюк навипуск прямого крою сіро-синього (реально - майже чорного) кольору з облямівкою крапового кольору.

Повсякденне офіцерське кепі та темляк були тих же зразків, що і в піших військах. У військовий час розповсюдилося носіння офіцерами як повсякденний головний убор фуражного капелюха солдатського зразка.

Холодна зброя носилася на поясній портупеї, що надягалась під мундир. При парадному однострої пасові ремені портупеї прикрашалися золотим галуном з чорним просвітом.


ЗМІНИ ВІЙСЬКОВОГО ЧАСУ
Перші бойові зіткнення примусили австрійське командування вже в самому початку війни переглянути роль кавалерії в бою, тактику її дій та озброєння. Намагаючись втілити у життя відпрацьовані в мирний час навики, австро-угорська кавалерія протягом серпня 1914 р. в декількох місцях великими масами (як правило, у складі бригади або дивізії з частинами посилення) перетинала російський кордон із задачею стратегічної розвідки. За сприятливих умов вимагалося також випереджувати росіян в занятті вигідних рубежів та важливих у тактичному відношенні пунктів. Результатом цього стали кавалерійські бої біля Містечка 4 серпня, у Ярославиці 21 серпня та інші.
Зрештою ці задачі вирішені не були. Виховані в наступальному дусі, австрійські кавалеристи при щонайменшій нагоді прагнули зійтися з супротивником врукопашну.
Проте, перед вогнем скорострільних гармат, магазинних гвинтівок та кулеметів горезвісний "кавалерійський дух" виявився безсилим. Частіше за все атаки закінчувалися невдало, але навіть якщо їм супроводив успіх, він досягався такою високою ціною, що на його розвиток у кавалерії сил вже не вистачало, і справа закінчувалася відступом. Здобуті при цьому розвіддані не коштували понесених важких втрат.

Вогняна міць кавалерійських дивізій виявилася недостатньою, крім того, засоби посилення часто використовувалися хаотично, оскільки треба всім було достатньо прагнення завершити бій красивою кінною атакою. В результаті виснажених частин швидко зростало, катастрофічно збільшувалися втрати в людях та кінному складі. Що залишилися без коней кавалеристи зводилися в піші команди, які використовувалися в ескадронах як власна піхота, головним чином для вогняної дії на супротивника, для патрульної та чатової служби.

Брак коней постійно збільшувався; так, наприклад, на 5 груденя 1914 р. у 5-й гонведній кавалерійській дивізії 1-й гусарський полк мав 232 коня, 8-й - 267 та 7-й - 125, тобто всього 624 на дивізію у порівнянні з 697 в спішених підрозділах. Австро-Угорщина і в мирний час не мала таких багатих ресурсів для поповнення армії кіньми як, наприклад, Росія, з цієї причини тут давно вже відмовилися від формування полків і навіть ескадронів по мастях. Адже безліч коней ще була потрібна і для артилерії, і для обозів, що в обстановці цієї війни ставало важливішим. Направляєме в діючу армію поповнення через брак коней часто взагалі не мали ніякої кавалерійської підготовки.
В цих умовах було офіційно санкціоновано формування в кожному кавалерійському полку пішого батальйону, що отримав назву "стрілецький дивізіон", в який і були зведені колишні спішені команди. Номер дивізіону привласнювався по номеру полку. В міру можливості посилено формувалися нові кулеметні команди, які часто також включалися до складу цього дивізіону.

Відбулися зміни і в області обмундирування, озброєння та спорядження. Зникли із вживання парадні головні убори. Сукно сірого захисного кольору на ментиках і куртках поступово замінили тканини інших кольорів. Фуражні капелюхи почали виготовляти з темно-коричневого шинельного сукна, а потім з сірого.
З грудня 1914 р. ескадрони поповнення в кавалерійські полки відправлялися вже тільки в обмундируванні захисного кольору. Проте в діючих частинах ще майже весь 1915 р. обмундирування було сумішшю предметів захисного кольору і виготовлених в мирний час "кольорових речей".

При виготовленні захисних одностроїв, дотримуючись полкових традицій, прагнули зберегти свій, кавалерійський крій предметів обмундирування, розшив (який тепер доводилося виконувати зеленим або коричневим шнуром) та інші традиційні деталі. Зважаючи на брак тканин та іншої сировини це було достатньо важко, до кінця війни розрізнити піхотинця та кавалериста, несучого поруч службу у шанцях і одягнених в однакові блузи, стало достатньо складно.
Мабуть, останньою помітною відмінністю залишалися високі кавалерійські чоботи, на яких часто все ще продовжували носити шпори, не дивлячись на їх явну непрактичність при шанцевій службі. Але й черевики з обмотками отримали "права громадянства" в спішених підрозділах. На підкладку і шви курток та ментиків вживали тепер будь-яке придатне хутро, не дивлячись на його колір; часто від хутряної підкладки зовсім доводилося відмовлятися в разі економії. З кращого боку показала себе коричнева кавалерійська шинель, практично без змін що пройшла всю війну, тільки гудзики на ній замінювали кістяними або обтягували тканиною.

Для кращої відмінності полків на фуражний капелюх почали нашивати літери "D" (драгунський), "U" (уланський) або "Н" (гусарський) з номером полку.

Новиною в спорядженні став ношевий шанцевий інструмент (лопатки, ломи, кирки) піхотного зразка, а також багнети. Шаблі в спішених підрозділах продовжували носити тільки офіцери, та й то не завжди. Ношевий запас патронів прагнули збільшити до 100-150 шт. У другій половині війни з'явилися в кавалерії і сталеві шоломи.

В "Мемуарах військового кореспондента" Ференца Мольнара приводяться такі цікаві спогади, що характеризують австрійських кавалеристів, мимоволі що стали піхотинцями:
"Траншеї гусар характерні майже надмірною і педантичною чистотою. Гусар невтомний в питаннях устаткування - беручи до уваги, що він був колись здатний витратити весь день на чищення свого коня, тепер, коли коня від нього забрали, він витрачає весь день, обтираючи траншею, миючи її, вишкрібаючи її, чистячи її. Вони безпосередньо також - як того вимагає традиція - дуже акуратні. Усюди лад: гвинтівка блищить як нова шпилька, вирізане у глині біля неї точно за розміром поглиблення містить набої, готові до заряджання... Історичний героїзм гусар, занурених в брудну глину, що могло б найшикарнішого кавалериста перетворити на бродягу, утримує їх від капітуляції перед суворими обставинами, що вимушують до скотоподібного існування... Навіть тут вони говорять з нами, "піхотним", звисока".

На початку 1916 р. мала місце подальша рішуча реорганізація кавалерії. Кількість ескадронів в полках зменшена до чотирьох, штатною чисельністю по 150 осіб (пізніше понижена до 110). Зате були сформовані другі стрілецькі дивізіони, а де було можливе - також й треті.
З'явилися артилерійські команди (траншейна артилерія), спочатку що комплектувалися прислугою з піхоти. У вересні цього ж року було встановлено, що кавалерійська дивізія має складатися з 4 полків, а полки - з вказаної кількості ескадронів та одного стрілецького дивізіону, але число ескадронів в ньому могло бути різним, при цьому один з ескадронів приймав до своїх лав вершників, що втратили коней. Штатна кількість кулеметів в дивізії досягла 32.

(На початку 1917 року кавалерія австрійського ландвера була перейменована в "кінних стрільців" (reitende Schuetzen)).

Оскільки війна продовжувалася, брак коней все збільшувався. Один за іншим кавалерійські дивізії одержували накази "поділитися" кіньми, що залишалися, з артилерією. Кавалерія остаточно втрачала свою основну властивість - рухливість, несучи позиційну службу нарівні з піхотою у шанцях, або знаходячись в резерві.

13 березня 1917 р. почалася чергова радикальна реорганізація. В кожній кавалерійській дивізії повинен був залишитися кінним тільки один ескадрон! Решта гусарів, уланів та драгунів, зберігаючи кавалерійські назви і частково обмундирування, остаточно перетворювалися на піхоту.

З січня 1918 р. війська, що звільнилися після виходу з війни Росії, стали перекидатися на Італійський фронт, у тому числі майже всі кавалерійські дивізії. Через інший характер місцевості та особливості позиційної війни, що відбувалася тут, їм довелося спершу піддатися реорганізації та посиленому навчанню в тилі фронту. Після цього кожний полк налічував сім піших ескадронів ( 200 багнетів) і технічний ескадрон. На озброєнні було 16 станкових та 12 ручних кулеметів, й по 2 шанцеві гармати, міномет, бомбомет та вогнемет.

В останніх місяцях війни перед австро-угорською армією виникла задача окупації території України. Тут знову знадобилася кавалерія, яка була б такою не тільки за назвою. Проте блискучої австро-угорської кавалерії початкового періоду війни в цей час вже не існувало.

Література:

Ulanowski A. Austrijska armia. Krakow, 1935 r.
Hungarian Hussar. An illustrated history. Budapest, 2000.
Judex M. Uniformen Distinktions- und Sonstige Abzeichen der gesamten Oesterr.-Ung. Wehrmacht. Troppau, 1904.
Nowakowski T. Armia Austro-Wegerska 1908-1918. Warszawa, 1992.
Военная инциклопедия. Т. 1. Санкт-Петербург, 1911.
Barcy Z., Somogyi G. Magyar Huszarok. Budapest, 1987
Das Heer 1895. Band 10. Wien.

Матеріал

 

Не за те кобилу б'ють, що ряба, а за те, що везти не хоче

(народна)

Сінним конем й солом'яним волом не далеко заїдеш

(народна)

Той на коні злість зганяє, кого жінка вдома за дурня має

(шведська)