На коніОсь і закінчилось це гаряче літо. Сповнене переживань, натхнень, розчарувань та пригод. Але була в ньому така пригода, яка не забудеться ніколи. Точніше навіть не пригода, а ціла подорож. І не просто екскурсійна мандрівка, як ми звикли це уявляти, а справжнісінька подорож в минуле. В часи козаччини, українського лицарства. В часи коли люди по справжньому любили волю і плекали дух побратимства, коли даному слову вірили і слідували, як клятві. В часи коли на українській землі творилася українська історія, в часи, коли творилася сама Україна.

Мріяв про це довго, а тепер ніколи не зможу забути – я знову на таборі. Знову довкола мене лише друзі, і не тому, що так треба, а тому, що справді друзі. Почалися не легкі, але неймовірно приємні, щасливі, незабутні, неповторні і неодмінно веселі таборові будні. Здавалося б, як багато роботи, скільки всього треба встигнути, ще й з друзями хочеться наговоритися, а часу так мало. Та ось вже і намети стоять, і кухню зробили, вже й казан закипає, готує нам перший таборовий обід. І робота ніби сама по собі робиться, бо ніхто не стоїть без діла, адже для себе стараємось, а з піснею та жартами час завжди летить непомітно. Всі бігають, метушаться, стараються встигнути як найбільше, та день такий короткий, ось вже і сонце зайшло й темніє потихеньку, та це не спиняє таборового життя. Зараз, коли сонце вже за обрієм, а денні справи виконані, починається чи не найприємніша для всіх учасників частина табору – ватра, а зараз це ще й перша ватра – ватра знайомств. Та ми й за день вже всі перезнайомились, то ж маємо більше часу, щоб поговорити про щось інше і просто до схочу наспіватися. Ось так закінчується перший таборовий день. Всіх долає солодка втома та бажання закутатись в спальник, ми „сиріємо” і дещо знехотя розходимось по наметах... Нічна тиша... До кінця табору лишилося всього 13 днів...

А далі все закипіло, завертіло, почався безперервний таборовий процес, який міг зупинити лише останній наказ. Почалися ранкові руханки, які інакше ніж робочими назвати не можна. Адже вони давали такий заряд енергії і бадьорості, що весь день хотілося працювати, а про сон вже навіть ніхто і не думав. Почалися тернові ігри, справжні козацькі, і ми незчулися, як за день-два повністю увійшли в таборову легенду, і вже вона для нас не легенда, а принцип нашого життя, принцип справжніх козаків: не зрадь друга в біді, не злукав перед ним, не чекай доки він попросить допомоги, запропонуй її першим. А ось і перші заняття на конях. Сидиш верхи на буланому, вітер розвіває твого чуба, холодить розпечене денним сонцем тіло, і ти відчуваєш себе отаманом, який веде своє славне запорізьке військо проти турків чи татар. Таке ніколи не забувається, таке завжди хочеться згадати, про таке завжди хочеться розповісти.

А ось і таборові мандрівки історичними місцями Черкащини. Це змога доторкнутись до історії, пройти крізь віки, і не лише у своїй уяві, а насправді, доторкнувшись до Дуба Залізняка, якому більше 1100 років. Ти бачиш перед собою чи не наймогутніше і найстаріше дерево світу, це навіть порівняти ні з чим, це треба лише побачити та відчути. А ще розповіді археологів та істориків про безстрашних козаків, про їхню надзвичайну силу і вмілість та їхню веселу вдачу. Ті старовинні легенди, розказані в не менш древніх фортецях,  овіяні вітром віків та засипані пісками часу, ми ще розповідатимемо нашим дітям і онукам, щоб і вони знали, якого вони роду.

А той казковий похід на чайці. Чи хтось бачив колись більшу красу? Навряд. Сідаєш у човен, гребеш через, ніби нескінченний, очерет, та раптом він розступається і твоїм очам відкривається неймовірна краса. Перед тобою абсолютно гладеньке плесо озера, навіть хвилі від весел не тривожать його, вода на стільки чиста, що видно дно, і все це вкрите незчисленною кількістю білих лілій. Вони скрізь, вони мов павутиння огорнули цей став, вони тут хазяйнують, тут вони в безпеці, сховані від людських очей, вони не всім показують свою красу.

Та ось, на жаль, табір добігає свого кінця. Провели останню ватру, останній раз „посіріли”, останній раз закуталися в спальник. Та в цю ніч всім важко заснути, адже знаєш, що завтра вже не буде робочої руханки, не буде таборового обіду, і Січ залишиться тільки в наших душах та серцях. По мінімально сумних обличчях видно, що нікому звідси їхати зовсім не хочеться, а хочеться залишитись ще хоча б на день, на годину, на одну пригоду, нехай табір ще хоч трошки постоїть. І хоча ми все одно їдемо, бо вже пролунало те, чого всі так не хотіли „Цим наказом табір оголошується закритим”, та він завжди буде одною з найяскравіших зірок в нашій пам’яті, і всього через рік ти знову зможеш потрапити в цю казку. І коли після твоєї розповіді про те, як ти на коні вів військо в бій, як ходив в похід на чайці, тобі скажуть що ти все вигадав, ти усміхнешся і тихо скажеш, що це правда, правда твоя і правда твоїх друзів, правда, за яку боролося не одне покоління твоїх предків, скажеш, що це невигадана правда твого народу. І ще тихше додаси, що за цю правду будеш боротися і ти!

 

Пл. скоб Андрій Ференцій

Друг Непило

 

 

Котрий кінь везе, то його ще й поганяють

(народна)

На батозі далеко не поїдеш

(народна)

Краще з доброго коня впасти, ніж на поганому їхати

(народна)