(спогади інструктора про експериментальний вишкіл кінного мандрівництва)

Учасники вишколуНаші предки віддавна захоплювалися силою, красою і величчю коня. Витривалість цієї тварини, її швидкий та легкий біг стали підставою не для однієї пісні чи казки. Легендами оповиті славні коні наших князів, кращим другом був вороний для козака, годувальником для селянина. З розвитком техніки кінь вже не займає в нашому житті такого місця, як колись. Швидкі автомобілі замінили його на шосейних дорогах, трактори на полях, телебачення та відеоігри заповнили вільний час молоді. Навіть у селах вже не часто побачиш дерев’яного воза, по оберемки повного пахучого сіна. Дійсно, прогрес цивілізації все більше відокремлює людину від природи.

Проте і зараз є коні, вони чекають на нашу увагу і любов. Перше знайомство з конем людина запам’ятовує назавжди. Треба лише один раз погладити коня, зазирнути в його добрі великі очі, і ти назавжди полюбиш цю тварину.

Цього року день Пластової Присяги в станиці Черкаси був дещо незвичним. У лаві, поміж пластунів і пластунок, стояв, уважно прислухаючись до слів коменданта, кінь Вавилон. Кожний, хто успішно пройшов усі ділянки змагу, міг продефілювати верхи перед своїми друзями. Скільки радості принесло учасникам і проводу це невеличке спілкування з твариною! І саме на хвилі цієї радості і почалася підготовка до того, що здавалося майже неможливим – експериментального вишколу кінного мандрівництва.

Щотижня збиралися черкаські пластуни на лісовій галявині, де відбувалися перші уроки їзди верхи. Скільки було емоцій та хвилювань, коли учасники вперше чистили коня, розбирали та заплітали в косу закудлану гриву! А теплий, ніжний дотик тварини, яким вона хоче дізнатися, хто ти є, залишився у кожному серці назавжди.

І от ти вперше в сідлі, гладиш теплу напружену шию коня і усвідомлюєш, що ти мусиш йому довіритися. Лише зараз ти розумієш, наскільки це все відрізняється від ковбойських серіалів! Кінь – дуже чутлива тварина, твої слова, рухи і навіть думки миттєво передаються йому. Кожний кінь має свій характер і свої звички, котрі ти маєш вивчити.

Навчання почалося з їзди кроком. Сенсацією дня для багатьох учасників стало те, що повода існують не для того, щоби за них триматися, а руки не для того, щоби хапатися за гриву. Проте натхненність, цілеспрямованість і самодисципліна учасників дали швидкі результати. Після кількох уроків вони вже вміли триматися в сідлі та керувати конем. Пригадую один випадок, котрий мене дуже вразив. Друг Павло, наш станичний, вдруге в своєму житті сів на коня. Після заняття в колі йшла самостійна прогулянка в лісі. Через деякий час вершник стрімголов пролітає повз нас на швидкому галопі і мені стає зрозуміло, що кінь поніс. Зі страхом я намагаюся їх наздогнати, допомогти недосвідченому вершникові, бо знаю, що навіть мені буває важко зупинити коня з такого швидкого алюру, а що вже казати про того, хто вперше летить галопом по лісі. Та все закінчилося добре, пластун втримався, розвернув і зупинив коня лише завдяки власній інтуїції та знайденому взаєморозумінню з твариною.

Перший, підготовчий етап вишколу завершувався іспитом, здавши котрий учасники допускалися до практичної частини. Кожен мав продемонструвати чищення коня, вдягання збруї, їзду різними алюрами, а також прослухати інструктажі про одяг для їзди верхи, про хвороби коней, відповісти на ряд запитань.

Під час практичної частини у кожного учасника був “свій” кінь. Першим завданням було пізнати характер і звички коня, адже вони всі різні – Вавилон хоче іти першим, нервово випереджаючи сусіда, Коханий волочиться позаду, сумно опустивши голову, невеличкий, жвавий Фараон так і чекає моменту, аби дошкулити своєму новому вершникові.

Та ось перший виїзд у ліс. По стежці, закусуючи повода від нетерпіння, йдуть шестеро коней. Сонячний теплий день наповнює тиха мелодія літнього лісу та помірний стукіт копит. Ти по-новому, неначе у іншому вимірі, усвідомлюєш своє існування, по-новому дивишся на світ. Колись цими козацькими стежками Черкащини їздили верхи твої предки – козаки й гайдамаки, а тепер ти, гідний син чи дочка свого народу, продовжуєш цю традицію. Якось сама собою зав’язується дружня розмова, линуть одна за одною козацькі пісні. Не змогла цей настрій зіпсувати навіть раптова злива, що заскочила нас у лісі. Коні пожвавішали, трошки злякалися, і от тоді спокійний крок змінився енергійними перегонами. Мокрі коні, жваво рвучись уперед, летіли повз дощову завісу.

Ватра в той вечір була особливо затишною. Кожний ділився своїми враженнями. Подруга Яна згадувала своє здивування і страх, коли кінь Порох зупинився і почав помалу лягати в пісок, щоб зігнати надокучливих мух, вірогідно забувши, що на ньому сидить вершниця. Усі по-особливому відчували чар цієї пластової ватри, і, не кажучи ні слова, ми розуміли: ми це зробили, ми будемо це продовжувати, дружба коня і козака – вічна.

Наступного дня ми поїхали до Дніпра. Треба було лише бачити, з яким захопленням тварини гребли на себе воду, оббризкуючи щасливих вершників. Коні дуже люблять водні процедури, а особливо в спекотні липневі дні.

В останній день вишколу було приємно дивитися на те, як порозумілися дво- та чотириногі істоти, люди вже впевненіше трималися в сідлах, коні ж – спокійно дозволяли керувати собою, не намагаючись “випробовувати” вершників. Прощання було сумним і слізним. Дехто обіймав коня за шию, дехто ховав обличчя в густу гриву, дехто дивився коневі в очі і обіцяв повернутися, одним словом – байдужих не виявилося. Єдине, що розуміли всі без слів, це те, що кінь назавжди залишиться вірним тій людині, яка довірялася йому і з якою він знайшов взаєморозуміння.

 

 ст.пл.прих. Ірина Ракітченкова, головний інструктор вишколу

 


Вершнику байдуже до пішого

(іранська)

Худого коня не виправить і вуздечка с насічкою

(народна)

У дурного хазяїна й колесо з воза украдуть

(народна)