c_150_100_16777215_00_images_phocagallery_pictures_Kavalerija-2015.jpg

5 липня, неділя

«Табір пройти – не поле перейти». У цьому пересвідчилися учасники табору «Кавалерія» з Вінниці, Києва, Луцька, Умані та Черкас, коли йшли навпростець через поле кукурудзи із села Грушківка, де вони зустрілися на Фестивалі Нескореної Nації «Холодний Яр» для того, щоб познайомитися між собою та послухати гутірки від громадських діячів і політиків про революцію, війну та побудову громадянського суспільства.

Мандрівка через поле привела нас до хутора Буда, де росте славнозвісний дуб Максима Залізняка. Звідти 6-місний автобус привіз нас шістнадцятьох до джерела Живун. Це справжнє зачароване місце, де автомобіль сам починає гальмувати і їхати назад під гору.

З нетерпінням ми чекали, доки дістанемось до місця таборування, і це було того варте. На території розкішного, хоч і занедбаного готельного комплексу «Гайдамацький хутір» на нас уже чекала вечеря. Потім ми розставили намети і поспівали біля теплої ватри, яка була першою в житті для багатьох учасників.


6 липня, понеділок

«Рота, підйом!» – почули ми о четвертій годині ранку від мешканців села Суботів, у центрі якого розташувався наш табір. Вони майже не помилилися – за кілька годин на відкритті учасники дізналися, що ми є кавалерійським батальйоном, котрий готується до участі у бойових діях на Донбасі. Бійці (учасники) об’єднуються у роти (гуртки) і підпорядковуються командуванню (старшині) та штабу (булаві). 

Вдень на конюшню поблизу розташування батальйону нарешті прибули перші двоє коней. І доки вони були у доброму гуморі, новобранці змогли їх не лише почистити і напоїти, але й посиділи в сідлі і навіть без сідла. 

На ватрі командир (комендант) розповів, що цьогорічний табір «Кавалерія» присвячений пам’яті черкаського пластуна Євгена Подолянчука, котрий поклав своє життя за Україну восени минулого року. Начальником штабу (бунчужною) нашого батальйону є його дружина – ст. пл. вірл. Марія Сергєєва і це велика честь для нас і неабияка відповідальність. 

Перед відбоєм (нічною тишею) всі охочі долучилися до спільної молитви у підземеллі нашої фортеці. Там наш командир – ст. пл. скоб отець Володимир Педько, ЩЗ облаштував капличку. Це був незабутній духовний досвід.


7 липня, вівторок

День почався зі святкової Служби Божої з нагоди Різдва Івана Хрестителя, яка відбулася у славнозвісній Іллінській церкві, що «стоїть в селі Суботові на горі високій». Ми побачили там гранітний надгробок Богдана Хмельницького та рідкісну кровоточиву ікону.

Відбулися перші кінні виїздки, на яких бійці мандрували кроком, вчилися правильної посадки в сідлі та принагідно милувалися сільськими краєвидами. Аби не марнувати час на переходи та нескінченні анекдоти власника конюшні діда Панаса, ми переселили коней на галявину перед фортецею. У той час саме привезли останнього з п’яти коней і бійці вперше спостерігали, як вожака стада вивантажували з батмана (машини для перевезення коней).

На дозвіллі учасники займалися стречінгом – вправами з розтягування, вивчали українські пісні та навіть астрономію. На закритті дня командир батальйону красномовно нагадав бійцям про те, що на таборі кожна дрібниця є важливою, а дисциплінованість життєво важлива не лише на фронті, а й у повсякденному житті.

Після душевних вогників дозорні по черзі стійкували біля коней, котрі ночували під зоряним небом.


8 липня, середа

Це міг бути перший і єдиний «стандартний» таборовий день, коли виїздки чергуються із заняттями в розташуванні батальйону. Окрім двох годин у сідлі, цілодобової стійки та постійного догляду за кіньми, учасники мали теоретичний інструктаж з їзди верхи від пані Марини – власниці наших коней. Решту часу бійці грали у захопливі спортивні ігри від начальника штабу та інтелектуальні забавки від начальника зв’язку (писаря), а також готувалися до веселої ватри на співах у замкома (заступника коменданта). По обіді ми нарешті дочекалися приїзду одного з ключових інструкторів – нашого побратима ст. пл. Івана Колодницького, ЩЗ та останньої учасниці – подруги Отави.

Все і далі могло би йти за планом, але добре діло важливіше за чітке дотримання програми – ми відгукнулися на прохання настоятеля Іллінської церкви отця Володимира і після вечері вирушили розчищати місце для майбутнього військового духовно-патріотичного паломництва «Холодноярська проща». Доки хлопці косили, рубали і прибирали, дівчата не гаяли часу і пішли шукати польові трави для чаю. Усі разом ми повернулися в розташування батальйону стомлені і досить пізно, тож ватра була дуже коротка, але безсумнівно справила враження на нашого гостя – мандрівника Костю, котрий приїхав на один вечір разом із другом Туманом. А вже завтра розпочнеться зовсім новий етап табору.


9 липня, четвер

«Попереду жахи-шляхи». Ми встали аж на півгодини раніше, ніж зазвичай, щоб встигнути затаборуватися і розпочати першу в історії «Кавалерії» чотириденну кінну мандрівку. Після екскурсії історичними пам’ятками Суботова ми осідлали коней і вийшли в поле. До обіду ми подолали 8 км і дійшли до Чигирина. Оскільки у нас було всього п’ятеро коней, один з яких пошкодив ногу ще на початку табору, то ми розбилися на четвірки і їхали верхи по черзі. Дорога, а особливо підйом на Богданову гору, були нелегкими і наші сили підтримували тільки абрикоси, вишні та яблука, що росли деінде уздовж шляху. Але коні не мали навіть цього, тому на горі випили пів ставка і з’їли ледь не всю траву. 

Вже на околиці Чигирина нас наздогнав батман, щоб забрати травмовану Олімпію. Вона так не хотіла нас покидати, що ми всі разом насилу завели її в машину. Далі нам належало подолати ще 10 км по бездоріжжю, оскільки наші коні не підковані й не можуть довго йти по асфальту. В одному з сіл, через які ми проходили, місцева бабуся запропонувала купити у неї віз, але нам довелося їй відмовити, бо верхових коней запрягати не можна.

Надвечір ми дісталися музею під відкритим небом «Козацький хутір» біля села Стецівка. Оскільки наметів у мандрівку ми не брали, то ночували під відкритим небом біля старовинного млина. Щоправда, нам трохи заважало набридливе дзижчання комарів, апетитне «хрум-хрум» неприв’язаних коней над головами і один маленький алярм.


10 липня, п’ятниця

Попереднього дня і коні, і люди настільки втомилися, що сьогодні ми відпочивали на хуторі без екскурсій і мандрів. Відтак серед занять на день були спортивні вправи від подруги Некрутись, йога від подруги Мафки, психологія від друга Тумана, духовна бесіда від командира батальйону друга Відюка, а також купання в озері з чудовим пляжем і тарзанкою.

Але незабутнім цей день, звісно ж, зробили коні. Дехто з бійців зумів проїхати риссю без сідла, а кілька щасливчиків навіть увійшли у воду разом із кіньми, коли ті купалися. Це було незабутнє видовище і ми можемо впевнено стверджувати, що такого тісного спілкування з кіньми ще не було на жодному з попередніх таборів. 

Вільного часу у бійців сьогодні було чимало, тож увечері на історичній ватрі начальник зв’язку – подруга Абрикоска мала честь роздати просто незліченну кількість листів. 

Ночували всі охочі у затишному історичному дерев’яному будиночку на хуторі. Серед охочих, слід відмітити, був тільки штаб. Адже за день бійці спорудили чудовий шелест і там їх ніщо не турбувало, окрім алярму, на котрому вони отримали нарешті свої таборові футболки.


11 липня, субота

У цей день ми почувалися готовими до будь-яких пригод, адже після алярму спали довго і солодко. Вранці ми влаштували фотосесію у кавалерійських футболках і вирушили в дорогу. Пів дня ми мандрували полями і лісами із синьо-жовтим таборовим прапором у руках у супроводі гітари і губної гармоніки. Дорогою доводилося долати різні перешкоди, зокрема прибрати чималеньке дерево, що перегороджувало шлях. Нам пощастило, бо на цьогорічній «Кавалерії» хлопців більше, ніж дівчат, що нетипово для кінних заходів.

За шість годин мандрівки коні добряче потомилися, тож бійці мусили дати їм перепочити, а самі пішли вперед. Та невдовзі члени проводу, що залишилися випасати скакунів, спритно обігнали пішу колону риссю і навіть ненадовго перейшли на галоп. Коли усі дісталися Чигирина і повечеряли при дорозі, то думали рушати далі, щоб таки потрапити того ж дня до Суботова. Але тут на учасників чекала несподіванка – батальйон залишився ночувати у місті в розкішному (хоч і недобудованому) оздоровчому комплексі на березі Тясмина. День був непростий, але пройшов на одному диханні.


12 липня, неділя

Одним із приводів залишитися у Чигирині було наближення дня апостолів Петра і Павла, на честь котрих збудована одна з церков у місцевій резиденції Богдана Хмельницького. Тож наш батальйон мав честь бути присутнім на храмовому святі. Ті з бійців та проводу, котрі хотіли приступити до сповіді та причастя і, відповідно, готувалися ще звечора, змогли прийняти бажані Таїнства.

Після святкової літургії ми зробили кілька фотографій на конях біля маєтку, де ночували, і помандрували далі. Погода була мінливо хмарна, тож ні сонце, ні дощ не заважали нам іти. Щоправда, коні змучилися ще від попередніх днів, адже вони звичні до коротких дистанцій, а не багатокілометрових вимаршів. Тому спершу Ларіон, а пізніше й Експерт відмовилися везти на собі будь-кого і під кінець подорожі у нас лишилося тільки два верхових коня.

Надвечір ми повернулися до нашої фортеці у Суботові і провели там закриття мандрівки. Вона була неабияким випробуванням для нас усіх, але кожен зумів у ній проявити свої найкращі риси і тому відзначення отримали усі бійці (хоча троє з відзначених, крім того, виступили і до карного звіту). Теплим завершенням дня була остання ватра, де, натхненні палкою промовою командира, всі поринули у спогади. Посиденьки біля ватри, що тривали до пізньої ночі, закінчилися запуском небесних ліхтариків.


13 липня, понеділок

«Вирушай, б’є життя через край!» – такими словами розпочиналося закриття табору. Сьогодні найкоротший, але не найменш насичений день. Швидко зібрали речі – і до роботи. Більшість бійців відправилися готувати уже знайому нам галявину до військово-патріотичного паломництва, решта лагодили і мурували сходи перед фортецею і займалися ґрунтовним прибиранням. За пластовим звичаєм, тут має стати краще, ніж було, до того, як ми приїхали. Дівчата, які у всі дні свого чергування на кухні тішили нас смачними і красивими стравами, напекли млинців. Останні коні поїхали до Черкас відпочивати і сподіваємося, що осінній кінний вишкіл ми проведемо з ними і ще із задоволенням разом помандруємо.

Ми переконані, що ті, хто носить відзначку «Кавалерії», стануть невдовзі чудовими інструкторами на юнацькому таборі «Герць». Ми вдячні учасникам, бо вони повірили нам і погодилися на експеримент із чотириденною мандрівкою, вдячні проводу за втілення сміливої мрії, вдячні усім тим людям (а їх більше двадцяти), які фінансово підтримали табір.

До нових зустрічей і бажаємо нам усім ставити собі недосяжні цілі і таки втілювати їх. Честь і слава!

 

Інформувала писар табору ст. пл. Анна Кобзар, А.

Фотографії з табору можна подивитися тут http://kavaleria.org.ua/foto/category/8-2015-kavaleria.html

Оригінал новини на Пластовому порталі http://www.plast.org.ua/news?newsid=12720

Згаяного часу і конем не наздоженеш

(народна)

Козак сам не їсть, а коня накормить

(козацька)

Хто шкодує вухналя, згубить і підкову

(сербська)